З історії українського права

Особистості-фундатори українського права. Щоб пізнати предмет до кінця, потрібно знати його "батьків".

Ярослав Мудрий

(бл. 977—02.02.1054)

Святий, благовірний, державний діяч і полководець, великий князь київський (1019—1054), син великого князя київського Володимира Святославича (Великого) і полоцької князівни Рогніди Рогволодівни (Горислави).

Ярослав Мудрий має на своєму рахунку багато досягнень. Однак найбільша заслуга великого князя київського перед нащадками, за що вони й прозвали його Мудрим, це законотворча діяльність як автора так званої Короткої редакції славнозвісної "Руської правди", або "Правди Ярослава", збірника норм давньоруського права, за яким нормувалося життя тогочасного суспільства.

В ній існуючі на той час закони та звичаї не лише систематизувалися (кодифікація права), а й пристосовувалися до нових реалій тогочасного життя й ставили Русь у ряд з передовими правовими європейськими країнами.

Коротка редакція "Руської Правди" Ярослава Мудрого - найвизначніше джерело права Київської Русі.

"Руська Правда" - збірники норм давньоруського права, складені переважно в 11-12 ст.; найважливіше джерело для вивчення суспільних відносин, історії та правової системи Київської Русі. Питання про її походження, а також час складання найдавнішої частини "Руська Правда" є спірним. Деякі автори відносять його навіть до 7 ст. Однак більшість дослідників пов'язують "Найдавнішу правду" з ім'ям Ярослава Мудрого.

Дискусійним залишається питання про місце видання цієї частини "Руська Правда". У літописі вказується Новгород, але багато дослідників називають Київ. Початковий текст "Руська Правда" до нас не дійшов. Однак відомо, що сини Ярослава в другій пол. 11 ст. істотно доповнили та змінили його, створивши т. зв. "Правду Ярославичів".

Сьогодні відомо 106 списків "Руська Правда", складених у 13-17 ст., що їх прийнято поділяти на три редакції - Коротку, Розширену та Скорочену. Кожна з редакцій відображає певні етапи розвитку суспільних відносин у Київській державі.

Коротка редакція "Руської правди" (43 статті) є найдавнішою (11 ст.). Вона складається з "Правди Ярослава" або "Найдавнішої правди" (ст. 1-18), "Правди Ярославичів" або "Статуту Ярославичів" (ст. 19-41), "Локону вірного" (ст. 42) та "Урока мостникам" (ст. 43). "Правду Ярослава" складено у 1030-х роках (за деякими дан. - бл. 1016).

Норми "Найдавнішої правди" відображають суспільні відносини ранньосередньовічного періоду. Зберігається, хоч із значним обмеженням, інститут кривавої помсти, предметом правового захисту є переважно життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті, її військове спорядження і челядь, відсутні норми, спрямовані на захист феодального землеволодіння.

Деякі норми звичаєвого права збереглися у так званій Правді Ярослава - давній частині Короткої редакції Руської Правди. Окремі норми цієї пам'ятки використовувалися ще у VIII-IX ст. Проте соціальне призначення Правди Ярослава, складеної після повстання у Новгороді 1015 p., завадило включенню до неї більшості норм усного звичаєвого права, що існували на той час. Про них лише згадується в деяких літературних пам'ятках і договорах Русі з Візантією Х ст.

Руська Правда - найважливіша пам'ятка феодального права. Її норми закріпляли привілейоване становище феодалів та їхнього оточення, посилено захищали життя пануючого класу. Підтвердження цьому - статті про відповідальність за убивство, нанесення образи, про право на спадщину та ін.

Окремі частини Руської Правди виникли в найбільш складні моменти історії Київської Русі, коли в країні загострялась класова боротьба, виливаючись у народний рух. Тому за змістом Руської Правди можна простежити, як феодальні відносини визначали характер і форми класової боротьби, а класова боротьба впливала на зміни державного устрою і еволюцію права.

Руська Правда виникла на місцевому ґрунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. Було б помилковим вважати давньоруське право збіркою норм інших держав. У той же час Русь знаходилася в оточенні інших держав і народів, що так чи інакше впливали на неї і на яких впливала вона. Є підстави вважати, що норми Руської Правди відбилися на розвитку права західних слов'ян.

Руська Правда мала величезний вплив і на становлення більш пізніших пам'яток права північно-східних слов'ян, таких як, наприклад, Псковська судова грамота, Судебник 1497 p., Судебник 1550 p. і навіть деяких статей Соборного уложения 1649 p.

37 років правління Ярослава Мудрого заклали міцний фундамент розвитку традицій державотворення на українських теренах Під час його правління Ярослава Мудрого Київська Русь перетворилася на могутню європейську державу.

Помер Ярослав Мудрий у м. Вишгород (тепер Київської обл.), похований у Києво-Софійському соборі.

Богда́н (Федір) Олекса́ндрович Кістяківський

(4 (16) листопада 1868, Київ — 16 квітня 1920, Єкатеринодар (Краснодар, РФ))

Правознавець, громадський діяч, український філософ права і соціолог неокантіанської орієнтації, один з організаторів Академії наук України. Наукові праці присвячені теорії права і соціології. Писав на політичні теми в російських журналах: обороняв правопорядок і демократичні принципи, обстоював конечність конституції, критикував «убожество правової свідомости» російської інтелігенції. Завзятий драгомановець. За гетьманської держави член юридичної комісії для громадянства.

Один із організаторів і редакторів журналу «Освобождение», редактор журналу «Критическое обозрение» (1907–1910), співробітник часописів «Русская мысль», «Свобода и культура», «Вопросы жизни» та ін., редактор фахових правових видань «Юридические записки» (1912–1914), «Юридический вестник» (1913–1917), один із провідних дописувачів журналу «Новые идеи в правоведении» (1914). Під його керівництвом видано політичні твори М. Драгоманова, окремі праці О. Кістяківського, переклади робіт Г. Єллінека та деяких інших німецьких правознавців.

Мав псевдоніми "Українець", "Хатченко". Директор державного права (1917), професор (1917), академік УАН (1919). Виключений з 2-ї Київської гімназії за участь у нелегальному учнівському гуртку, згодом – з Чернігівської гімназії за порушення дисципліни під час випускного іспиту. Атестат зрілості отримав у Олександрівській гімназії в м. Ревель (нині Таллінн). 1888–1892 навчався на історико-філологічних факультетах Університету св. Володимира у Києві та Харківському університеті і юридичному факультеті університету у нинішньому м. Тарту, Естонія. За участь в українському русі його неодноразово виключали зі студентів. У червні 1892 заарештований, у жовтні 1893 засуджений до 2-х місяців ув’язнення і 1-го року заслання під нагляд поліції без права проживання у великих (університетських) містах. У грудні 1893 – січні 1894 – ув’язнений в Лук’янівській тюрмі (Київ). Після звільнення проживав під наглядом поліції у м. Лібава (нині м. Лієпая, Латвія). 1895 виїхав до Німеччини, поглиблював знання на філософському факультеті Берлінського університету під керівництвом Г. Зіммеля. Від 1897 відвідував лекції і семінари В. Віндельбанда, Т. Циґлера і Г. Кнаппа в Страсбурзькому університеті (Франція), де 1898 захистив дисертацію «Gesellschaft und Einzelwesen. Eine methodologische Studie» («Суспільство і індивідуальність. Методологічне дослідження», Берлін, 1899) на здобуття ступеня доктора філософії, який у Росії, однак, не прирівнювався навіть до ступеня магістра. Проживав у С.-Петербурзі, м. Вологда (Росія), Києві, Москві, але майже щороку кілька місяців перебував за кордоном (зокрема 1901–1902 працював у семінарі Г. Єллінека в Гайдельбер. університеті у Німеччині). 1906 склав магістерські іспити у Московський університет й почав вести практичні заняття з теорії права та державного права у кількох навчальних закладах, серед них – Московський комерційний інститут і Вищі жіночі курси. 1909 зарахований приват-доцентом Московського комерційного інституту та Московського університету, але 1910 отримав від Міністерства освіти півторарічне відрядження за кордон, яке провів у Мюнхені. Від 1911 – приват-доцент Демидовського юридичного ліцею в м. Ярославль (Росія); від 1914 – доцент Московського комерційного інституту. Завдяки численним науковим працям здобув визнання як серед правознавців, так і серед філософів. 1917, оминаючи ступінь магістра, захистив у Харківському університеті дисертацію й отримав ступінь директора державного права. Відтоді постійно жив у Києві. Викладав в Університеті св. Володимира та приватному Київському юридичному інституті, а також у новоствореному Українському народному університеті: від 1918 – професор, від 1919 – декан юридичного факультету. Співпрацював із М. Василенком і В. Вернадським у справі реформування вищої освіти і наукових установ. Входив до складу Комісій ВУАН для виучування звичаєвого права, для виучування історії західно-руського та українського права, Правничо-термінологічної комісії та ін. Водночас у червні 1918 гетьманом П. Скоропадським призначений Генеральним суддею Адміністративного департаменту Генерального суду Української Держави, після реорганізації цієї установи в липні того ж року став сенатором Державного сенату Української Держави. У складі делегації УАН з метою врятувати академію від закриття денікінською владою відряджений до Єкатеринодара, де важко захворів і помер.

Як учений і громадський діяч сформувався під впливом В. Антоновича (його хрещений батько) та ідей М. Драгоманова, І. Франка, М. Павлика, брав безпосередню участь у створенні багатьох опозиційних владі демократичних організацій.

Василенко Микола Прокопович
(2 (14) лютого 1866, Есмань, Чернігівська губернія, Російська імперія — 3 жовтня 1935, Київ, Українська СРР, СРСР)

Вчений та організатор науки, один із фундаторів Української академії наук та її академік (1920), правознавець, історик, державний і громадський діяч.Народився в сім’ї чиновника, нащадка козацькогого роду. Навчався у Глухівській прогімназії (1883—1885 рр.), Полтавській гімназії (1885—1885 рр.), на історико-філологічному факультеті Дерптського університету (з 1890 р.), після закінчення якого переїхав до Києва, де слухав лекції В. Антоновича та М. Владимирського-Буданова в Київському університеті. На початку 1900-х рр. займався викладацькою роботою в навчальних закладах м. Києва. У 1903—1905 рр. — чиновник Київського губернського попечительства про народну тверезість і службовець Київського губернського статистичного комітету; після виходу у відставку (1905 р.) повністю перейшов до наукової та редакторської праці. Був редактором газети «Киевские отклики» (1905—1907 рр.); у 1907—1908 рр. перебував в ув’язненні в Петербурзі за публікацію матіералів антимонархічного спрямування. У 1907 р. екстерном склав іспити за повний університетський курс навчання на юридичному факультеті Новоросійського університету (м. Одеса), у 1910 р. — іспити на ступінь магістра історії при Київському університеті. З 1908 р. очолював Українське наукове товариство в Києві, був редактором його «Записок»; з 1911 р. — дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка. З 1908 р. — член ТУП, з 1910 р. — Конституційно-демократичної партії. З 1914 р. — голова правління Київського обліково-позичкового кредиту. З 1917 р. — попечитель Київського навчального округу, пізніше — товариш міністра освіти Тимчасового уряду в Петрограді. З січня 1918 р. — член Колегії Українського генерального суду в м. Києві, професор Українського народного університету. У квітні — травні 1918 р. — Голова Ради Міністрів, з квітня по жовтень 1918 р. — міністр освіти уряду Української Держави (Гетьманату); з липня 1918 р. — президент Державного Сенату. Один з ініціаторів створення у 1918 р. Української Академії наук; голова її Соціально-економічного відділу та Комісії для вивчення західноруського і українського права; з 1919 р. — голова Історичного товариства Нестора-літописця. З 1920 р. — академік по кафедрі історії західноруського і українського права ВУАН, у 1921—1922 рр. — президент ВУАН. Впродовж 1920-х рр. працював у ряді наукових установ ВУАН: голова Товариства правників (до 1926 р.), Комісії для складання біографічного словника діячів України (до 1923 р.), член Архівної ради, Археологічної комісії, Всеукраїнського археологічного комітету (ВУАК), Комісії краєзнавства, Комісії для видання пам’яток письменства, мови та історії. Впродовж 1924—1925 рр. перебував у Лук’янівській в’язниці за сфабрикованим звинуваченням у «контрреволюційній діяльності» (участі в організації «Київський обласний центр дій»), у 1925 р. амністований. З 1929 р. звільнений з усіх керівних посад у ВУАН. Помер і похований у м. Києві.Опублікував понад 500 наукових праць, розвідок і статей з різних питань історії України, української державності та права: «До історії малоросійської історіографії і малоросійського суспільного устрою» (1896); «Перші кроки по введенню положень 19 лютого 1861 р. в Чернігівській губернії» (1901); «О. М. Бодянський та його роль у вивченні Малоросії» (1904); «Політичні погляди М. Драгоманова» (1912); «Нариси історії Західної Русі та України» (1916); «Павло Полуботок» (1925), «Як скасовано Литовський статут» (1926) та числ. ін. Редактор наукових збірників «Записки соціально-економічного відділу ВУАН» (1926), «Праці Комісії для виучування історії західноруського та українського права» (1926), «Територія України в XVII ст.» (1927), «Правове положення Чернігівщини за польської доби» (1928), «Матеріали до історії українського права» (1929).

Сташис Володимир Володимирович

(10 липня 1925, Суми — 2 листопада 2011, Харків)

Український вчений – правознавець, Герой України. Заслужений працівник освіти України. 

Заслужений діяч науки і техніки України. Академік Національної академії правових наук України. Заслужений професор Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Доктор юридичних наук, професор кафедри кримінального права.

Народився в м. Суми. У 1943 р. був призваний до лав Радянської армії. Брав участь у бойових діях, тричі поранений. Із фронтів Другої світової війни повернувся інвалідом ІІ групи.

З 1946 по 1950 р. навчався в Харківському юридичному інституті, який закінчив з відзнакою, з 1950 по 1953 р. – в аспірантурі. У цей період неодноразово виконував обов'язки народного судді. У 1954 р. захистив кандидатську дисертацію. Працював асистентом, старшим викладачем. У 1962 р. присвоєно вчене звання доцента, у 1973 р. — професора.

Протягом 1956-1964 рр. – завідувач кафедри кримінального права і процесу, а з 1964 по 1991 р. – завідувач кафедри кримінального права. З 1964 р. — перший проректор Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.

У 1993 р. обраний академіком Національної академії правових наук України.

Основний напрямок наукової діяльності — дослідження проблем науки кримінального права і практики застосування кримінального закону. Є автором і співавтором понад 230 наукових праць, з яких 7 монографій, 8 науково-практичних коментарів, 12 підручників, 8 навчальних посібників. Під його керівництвом підготовлено і захищено 29 кандидатських і 6 докторських дисертацій.

Співавтор прийнятих Верховною Радою України Кримінальних кодексів України 1960 та 2001 р.

Академік-секретар відділення кримінально-правових наук і член президії Національної академії правових наук України, голова кримінально-правової секції Науково-консультативної ради при Верховному Суді України, член Науково-консультативної ради Міністерства юстиції України, Науково-методичної ради при Генеральній Прокуратурі України, очолював Науково-методичну комісію з права Міністерства освіти і науки України, був головою фахової ради ДАК України, головою Експертної ради ДАК України, заступником керівника робочої групи Кабінету Міністрів України з розробки проекту Кримінального кодексу України.

Іноземний член Російської академії природничих наук (відділення геополітики і безпеки), почесний академік Національного університету «Острозька академія», почесний доктор Національного університету «Києво-Могилянська академія» та Міжнародного Соломонового університету, член Міжнародної асоціації юридичної методології у Канаді, член Лондонської дипломатичної академії, член Європейської асоціації законодавства (ЕAL), Європейської асоціації кримінологів, його біографія включена до Королівської книги Дипломатії і науки.

Посол вищої значимості та має орден-хрест за визначне служіння, почесну медаль «За досягнення у ХХ віці» Американського Біографічного інституту, медаль «Легіон честі» Об'єднаної ради з питань культури США, кавалер Всесвітнього ордена науки – освіти – культури Європейської Академії Інформації, вищого ордену юстиції Всесвітньої асоціації юристів, Міжнародного ордену заслуг Міжнародного біографічного центру. За результатами рейтингу Американського Біографічного інституту увійшов до числа провідних інтелектуалів світу та лідерів права. Нагороджений російськими орденами Петра Великого І ступеня та Михайла Ломоносова.

Член редакційних колегій наступних видань: «Вісник Академії правових наук України», «Прокуратура. Людина. Держава», «Право України», «Бюлетень Міністерства юстиції України», «Проблеми законності», «Весы Фемиды».

Має державні нагороди України: звання Героя України з врученням ордена Держави, орден князя Ярослава Мудрого ІV, V ступенів, орден «За заслуги» І, ІІ, ІІІ ступенів (повний кавалер), орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, а також почесні звання «Заслужений працівник вищої школи України» та «Заслужений діяч науки і техніки України». Лауреат премії Національної академії наук України, лауреат Державної премії України в галузі архітектури, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, тричі лауреат премії імені Ярослава Мудрого.

Нагороджений орденами Союзу РСР: орденом Леніна, Бойового Червоного Прапора, Олександра Невського, 2 орденами Вітчизняної війни І ступеня, 2 орденами «Знак Пошани», 29 державними медалями.

Церковні нагороди: орден святого Георгія, орден 2000-річчя Різдва Христова І ступеня, орден Нестора Літописця, орден Святого Рівноапостольного Великого Князя Володимира І ступеня.

Йому присвоєно класний чин Державного радника юстиції І класу (генерал-полковник юстиції).

Заслужений професор Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, почесний професор Національної академії внутрішніх справ України, почесний академік Національного університету «Острозька академія», почесний доктор Національного університету «Києво-Могилянська академія», почесний доктор Соломонова університету. Почесний громадянин міста Харкова.

На його честь Міжнародний Астрономічний Союз у 2000 р. присвоїв ім'я Stashis маленькій планеті № 7373.

Леонід Петрович Юзьков

(28 січня 1938, Новоселиця — 2 березня 1995, Київ)

Український учений-правознавець, доктор юридичних наук, професор, керівник робочої групи по підготовці проекту Конституції України (1991 - 1993), перший голова Конституційного суду України (1992 - 1995).

Постать унікальна і мудра. Його внесок у розвиток конституційного права України є надзвичайно вагомим, значення та важливість якого складно переоцінити. Цінність цієї людини в тому, що вона була небайдужою до  держави, суспільства, свою  діяльність, наукові дослідження присвятила в ім’я людського блага.

Леонід Петрович Юзьков народився 28 січня 1938 року в с. Новоселиця (нині Полонського району Хмельницької області) у селянській  родині. Після закінчення строкової військової служби в армії Леонід Юзьков навчався на юридичному факультеті Київського державного університету ім. Тараса Шевченка з 1960 по 1965 рік. Отримав диплом за спеціальністю «правознавство». Молодого спеціаліста помітили: після закінчення вузу він став науковим співробітником науково-дослідної групи проблем управління і управлінської праці юридичного факультету університету.

У жовтні 1965 року Леонід Юзьков став аспірантом кафедри державного й адміністративного права, а з 1967 року – старшим викладачем цієї кафедри. У січні 1969 року Леоніду Юзькову присвоєно звання кандидата юридичних наук. Його дисертацію було присвячено аналізу системи виконавчо-розпорядчих органів місцевих рад Української РСР і головним напрямам її вдосконалення. Особливий інтерес для іноземців становив текст Конституції УРСР, виданий ученим у перекладі англійською, німецькою, французькою та іспанською мовами.

Загалом Леонід Юзьков – автор майже 200 наукових праць. 

У 1985-му отримав ступінь доктора юридичних наук. З 1990 по 1995 рр. – професор кафедри державного (конституційного) та адміністративного права юридичного факультету Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Одночасно Юзьков брав активну участь у процесі відновлення України як незалежної держави. Він був співавтором  проектів Декларації про державний суверенітет України, Концепції нової Конституції України, декількох законопроектів (в тому числі «Про   Конституційний Суд України», «Про державну владу та місцеве самоврядування»), працював головним науковим консультантом Секретаріату Верховної Ради України  (1990 - 1992), обирався членом Конституційних комісій Верховної Ради України та був керівником її робочих груп, а також Головою Конституційного Суду України (1992 - 1995).

У 1992 році Юзькова одним із перших було обрано академіком Академії правових наук України, він входив до складу Венеціанської комісії Ради Європи «За демократію через право», очолював наглядову раду Української правничої фундації. 

За своє наукове, громадське і державне життя професор Леонід Юзьков пройшов шлях від розробника принципів радянської школи державного управління до прихильника демократичної конституційної системи та її інститутів. Поруч з ним завжди була його дружина Галина Никифорівна і доньки – Тетяна та Ольга. У рідкісні хвилини відпочинку Леонід Петрович займався улюбленою справою - малював пейзажі.

Леонід Петрович Юзьков пішов із життя, залишивши наукові праці, серед яких: «Конституція юридична і фактична», «Від Декларації про Державний суверенітет України до Концепції нової Конституції України», «Конституційні закони: утвердження концепції і становлення практики» та інші. Ці суто теоретичні наукові праці, написані мовою публіцистики, актуальні й нині для українських правознавців.

Малиновський Іоанникій (Оникій) Олексійович

(4 (16) листопада 1868, м. Острог Волинської губернії — пом. 12 січня 1932, Київ)

Історик, правознавець, громадський діяч, академік ВУАН (з 1925).

Народився в сім'ї ремісника. Навчався в Острозькій гімназії. У 1888 році закінчив Колегію П. Ґалаґана в Києві. Закінчив юридичний факультет Київського університету Св. Володимира (1892).

У 1892—1895 рр. — викладач законознавства в Київському кадетському корпусі; працював також як приватний учитель. У 1897—1898 рр склав іспити на магістра державного права й отримав звання приват-доцента в Київському університеті.

У 1895—1899 рр. — професор кафедри російської історії Київського університету. У 1899—1911 рр. — завідувач кафедрою історії російського права Томського університету; водночас (1906—1912 рр.) — один з редакторів газети «Сибирская жизнь».

Після захисту у грудні 1912 р. докторської дисертації, 1913 р. за конкурсом одноголосно обирають одночасно на кафедру історії російського права Демидівського юридичного ліцею (м. Ярославль) і в Казанський університет. Однак до викладання у цих навчальних закладах Малиновський так і не приступив через підозру влади на його політичну неблагонадійність.

У 1913—1917 рр. — професор кафедри історії російського права Варшавського університету. Влітку 1915 р. у зв'язку з окупацією Варшави німецькими військами разом з університетом евакуйований до Ростова-на-Дону.

у 1917—1920 рр. — професор Донського університету. Впродовж 1917 р. відзначився як активний громадський діяч (голова Ростовського міського комісаріату, пізніше — гласний міської думи і голова культурно-освітньої комісії міської управи). У 1919 р. — член ради при начальнику управління народної освіти Особливої наради при головнокомандувачі збройними силами на півдні Росії; тоді ж розпочав співробітництво з УАН.

30 червня 1920 р. його заарештовують і обвинувачують в контрреволюційній діяльності. 24 липня 1920 р. Колегією ДонНК М. засуджений за цим обвинуваченням до вищої міри покарання, яку постановою Президії ВНК від 22 грудня 1920 р. замінено 15 роками позбавлення волі, а згодом — згідно з постановою Комісії з перегляду справ у таборах від 19 травня 1921 р. на підставі декрету ВЦВК про амністію — термін покарання було скорочено до 5 років.

У 1921—1922 рр. відряджений на роботу до Інституту радянського права Наркомюсту РСФРР. Працює дійсним членом Інституту в секціях судового права і кримінології та конституційного права, у відділі правових матеріалів, бере активну участь у розробці проекту Кримінального кодексу РСФРР та підручника з кримінального права, пише низку наукових праць на тематику радянського права.

З 1 липня 1922 р. до лютого 1924 р. відбував позбавлення волі в Іванівському таборі, м. Москва.

1925 року був звільнений за клопотанням ВУАН, і у квітні того ж року його вдруге було обрано академіком Всеукраїнської академії наук. З січня 1926 р. — голова Комісії з вивчення звичаєвого права, секції кримінального права у Комісії радянського права, співробітник Комісії для виучування історії західно-руського і українського права. Також брав активну участь у роботі історичного та правничого товариств при Академії, працював в Археографічній комісії. Водночас був головою Товариства правників при ВУАН.

З 1928 р. тимчасово (до обрання академіком кримінального права) виконував обов'язки голови Комісії радянського кримінального права. Досліджував історію кримінального права Великого князівства Литовського, радянське кримінальне і кримінально-виконавче право.

У Києві О.Малиновський продовжував плідну наукову працю, розробляючи проблеми, якими займався раніше і зосередився також на вивченні сучасного йому права. Найбільшим науковим здобутком професора цього часу була монографія "Стародавній державний лад східних слов'ян та його пізніші зміни. Нариси з історії права" (1929).

1930 р. звільнений з посад і виключений зі складу ВУАН.

Помер Оникій Олексійович в Києві 12 січня 1932 р.

Реабілітований 12 січня 1993 р.

Як учений О. О. Малиновський сформувався під впливом відомого фахівця з історії права, професора М. Ф. Володимирського-Буданова, котрий був науковим керівником його магістерської та докторської досертацій (обидві захищені в Київському університеті Святого Володимира). Малиновський був яскравим представником школи дослідників західно-руського права, котру заснували М. Ф. Володимирський-Буданов та Ф. І. Леонтович. Малиновський Досліджував давньоукраїнське право доби Київської Русі, Великого князівства Литовського, історію кримінального права, українське звичаєве право, а у своїх пізніших працях досліджував ще й право рядянської доби.

Шемшученко Юрій Сергійович

(народився 14 грудня 1935 р. у м. Глухові)

Доктор юридичних наук, професор,академік НАН України та Академії правових наук України

Почесний ректор Київського університету права НАН України 

Директор Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України

Народився 14 грудня 1935 р. у м. Глухові Чернігівської (нині Сумської) обл. у сім'ї робітника.

У 1957 - 1962 рр. навчався на юридичному факультеті Київського університету ім. Тараса Шевченка. Після цього працював у органах прокуратури Сумської обл. (1962 - 1966 рр.). З 1966 р. по 1969 р. - аспірант Сектора держави і права АН УРСР. Потім був молодшим науковим співробітником, старшим науковим співробітником, завідувачем відділу, а з 1988 р. - директор Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

У 1970 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук на тему "Прокурорський нагляд за законністю в діяльності виконкомів місцевих Рад" (спеціальність 12.00.02), у 1979 р. - на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук на тему "Організаційно-правові проблеми державного управління охороною навколишнього середовища в СРСР" (спеціальність 12.00.02).

Вчене звання - професор (з 1985 р.). 

У 1992 р. обраний академіком НАН України. 

З 1994 р. - академік Академії правових наук України. 

З 2002 р. – іноземний член Російської академії наук. 

У 1995 р. йому присвоєно почесне звання "Заслужений діяч науки і техніки України". Має державні нагороди, нагороджений Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня, Почесною Грамотою Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України. 

У 1991 р. присуджена премія НАН України ім. Д.3. Мануїльського; 

у 1998 р. - присуджена премія НАН України ім. М.П. Василенка; 

у 2004 р. - Державна премія України в галузі науки і техніки за багатотомну наукову працю "Юридична енциклопедія".

Напрямки його наукової діяльності на сучасному етапі - конституційне право і державне управління, екологічне та аграрне право.

Ю.С. Шемшученко - автор понад 800 наукових праць, у тому числі більше 20 індивідуальних і колективних монографій. Серед них: Організаційно-правові питання охорони навколишнього середовища в СРСР. - К., 1976; Людина, природа, закон. - К., 1983; Местные Советы и охрана окружающей среды. - М., 1988; Правові проблеми екології. - К., 1989; Національна державність союзної республіки. - К., 1991 (у співавт.); Юридична наука і освіта в Україні. - К., 1992 (у співавт.); Національно-державне будівництво: Концептуальні підходи, сучасна наукова література.— К., 1999 (у співавт.); Державотворення і правотворення в Україні: досвід, проблеми, перспективи. - К., 2001 (у співавт.). За редакцією Ю. С. Шемшученка підготовлена і видана перша в Україні 6-ти томна «Юридична енциклопедія» 1998–2004 рр., що була удостоєна Державної премії України в галузі науки і техніки за 2004 р. та 10-ти томна «Антологія української юридичної думки».

Підготував близько 20 докторів та кандидатів юридичних наук. 

Ю.С. Шемшученко був головою Комісії при Президентові України з питань громадянства (1994-2004 рр.); перший голова Спілки юристів України (1991 - 1993 рр.); президент Української асоціації політологів (1991 - 1994 рр.); академік-секретар Відділення екологічного та аграрного права Академії правових наук України; головний редактор щорічника наукових праць "Правова держава"; керівник та член багатьох наукових і науково-консультативних рад; ректор (з 1995 р.) Київського університету права НАН України (з 2006 р. – почесний ректор).

Тацій Василь Якович

(народився 13 січня 1940, Полтава)

Український вчений-правознавець, президент Академії правових наук України, ректор Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого, академік НАН України.

Народився 13 січня 1940 р. в Полтаві. Почав трудову діяльність у 1957 році токарем Полтавського паровозного депо. Після закінчення у 1963 році Харківського юридичного інституту займав посади помічника прокурора району, прокурора відділу із нагляду за розглядом у судах кримінальних справ Полтавської обласної прокуратури. Захистив кандидатську дисертацію на тему «Кримінальна відповідальність за комерційне посередництво» (1970, Харківський юридичний інститут), докторську дисертацію — «Проблеми відповідальності за господарські злочини: об'єкт та система» (Київський університет, 1983).

З 1966 року життя і діяльність В.Я. Тація пов’язані з Харківським юридичним інститутом (нині Національний університет «Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого»): аспірант, старший викладач, доцент, заступник декана денного факультету, проректор з наукової роботи, з липня 1987 року і до цього часу — ректор і водночас (1991) завідувач кафедри кримінального права. Його праці присвячені дослідженню фундаментальних проблем кримінального права, проблемам теорії держави та права, конституційного права.

З 1993 року президент Національної академії правових наук України — вищої галузевої самоврядної наукової установи України в галузі держави і права, створеної за його ініціативою і безпосередньою активною участю. Вона здійснює діяльність по консолідації інтелектуального потенціалу вчених-юристів, організації і координації фундаментальних і прикладних досліджень у галузі держави і права, сприянню інтеграції академічної і вузівської науки, узагальненню європейського і світового досвіду правового регулювання суспільних відносин. В.Я. Тацій активний громадський діяч. Член Комітету з державних премій України в галузі науки і техніки, Національного антикорупційного комітету, робочої групи з питань судової реформи при Президентові України, Міжвідомчої комісії комплексного вирішення проблем у сфері боротьби з корупцією Ради національної безпеки і оборони України, науково-консультативної ради при Верховному Суді України, науково-методичної ради при Генеральній прокуратурі України, атестаційної колегії та координаційної ради з пріоритетних напрямів розвитку науки і технологій Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, Президії НАН України, ради Союзу юристів України, координаційної ради Міжнародного союзу юристів, ради директорів Європейської організації публічного права, Міжнародної асоціації законодавства та ін. Як член Конституційної комісії, він брав участь у розробці чинної Конституції України (1996), був головою робочої групи Кабінету Міністрів з розробки чинного Кримінального кодексу України (2001). Очолював урядову делегацію України на Дипломатичній конференції повноважних представників держав під егідою ООН із створення Міжнародного Кримінального Суду. Брав участь у розробці проекту Статуту Міжнародного Кримінального Суду та у підготовці багатьох інших законопроектів. Головний редактор «Вісника Національної академії правових наук України» та член редколегії інших фахових видань. Удостоєний звання Героя України з врученням ордена Держави, нагороджений почесними грамотами Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, орденом «Знак Пошани», медалями. Лауреат Державної премії України в галузі архітектури, Державної премії України в галузі науки і техніки, премії імені В.І. Вернадського, імені Ярослава Мудрого, «Феміда-99». Має ряд відомчих, громадських, церковних нагород та урядові нагороди інших держав. Державний радник юстиції І класу. Почесний доктор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, Харківського національного університету внутрішніх справ та ін. Почесний громадянин Полтави та Харкова.

Левицький Кость Антонович

(18 листопада 1859, Тисмениця, нині Україна — 12 листопада 1941, Львів)

Визначний політичний діяч Галичини, співзасновник УНДП, науковець, засновник і голова Національної Ради у Львові.

Народився в родині священика. Після закінчення Станіславської гімназії (1878) навчався на правничих факультетах Львівського та Віденського університетів. У 1884 р. став доктором права, а 1890-го відкрив адвокатську канцелярію у Львові.

Його було обрано заступником голови «Академічного братства», він виступав співзасновником і провідним діячем товариства українських ремісників «Зоря», «Народної торгівлі» (1883), страхового товариства «Дністер» (1891), директором «Краєвого союзу кредитового» (1898—1939), засідав в управі «Просвіти».

Водночас виявив себе в галузі науки: перекладав закони, опрацьовував українську юридичну термінологію, уклав німецько-український правничий словник, був почесним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка, автор популярних юридичних праць.

Співзасновник і секретар «Народної ради», член президії та президент Народного комітету Української національно-демократичної партії, депутат Палати послів австрійського парламенту (1907—1918) та Галицького сейму (1908—1914), президент «Руського клубу» в Галицькому сеймі (1910—1914), президент українського клубу в австрійському парламенті (1910—1916). Очолюючи боротьбу українських парламентарів за український університет і реформу виборчої ординації до Галицького сейму, став одним із найавторитетніших українських політиків. Тож не дивно, що коли на початку Першої світової війни українські партії створили свій координаційний орган — Головну українську раду, — її очолив К. Левицький.

31 жовтня 1918 р. львівська делегація Української Національної Ради під його проводом ухвалила рішення про збройне повстання. 9 листопада УНРада під його головуванням схвалила опрацьовану за його участі тимчасову Конституцію ЗУНР.

Після поразки Української революції 1917—1921 рр. емігрував, член закордонного уряду Західноукраїнської Народної Республіки. У 1924 р. повернувся в Галичину, член Українського національно-демократичного об’єднання, член Начальної ради адвокатів у Варшаві, очолював Союз Українських адвокатів. Після входження Західної України в УРСР очолив Український комітет захисту і делегацію галицької громадськості до речників нової влади (1939), за що був ув’язнений на два роки. У липні 1941 р. — один з ініціаторів і перший голова Української національної ради у Львові.

Яскраво проявив себе як історик, написав «Історію політичної думки галицьких українців 1848—1914 рр.» (1926), «Історію визвольних змагань галицьких українців у часи світової війни 1914—1918 рр.» (1928—1930), «Великий зрив» (1931) тощо.

Й. Сліпий, відзначаючи величезні заслуги К. Левицького, назвав його «керманичем політичного життя народу до останньої хвилини».

Корецький Володимир Михайлович

(6 (18) лютого 1890[1] року, Катеринослав — 25 липня 1984 року, Київ)

Володимир Михайлович Корецький народився 5 (18) лютого 1890 у місті Катеринослав (Дніпропетровськ) в сім'ї службовця.

В. М. Корецький пройшов великий творчий шлях вченого, педагога, практика. Навчався в 1910-1911 роках на юридичному факультеті Московського університету. Після закінчення в 1916 році юридичного факультету Харківського університету, В. М. Корецький був залишений при університеті для підготовки до професорського звання. Із січня 1919 року В. М. Корецький - лектор народного університету в Харкові, з 1920 р - професор, завідувач кафедри історії держави і права юридичного факультету Харківського інституту народного господарства, а потім Харківського юридичного інституту.

(фото1) Викладацьку діяльність поєднував з практичною роботою: завідувач правового підвідділу Наркомату закордонних справ УРСР (1921-1922), завідувач юридичного відділу Укоопспілки (1922-1924), завідувач юридичного відділу Українбанку (1924-1930), старший консультант Державного арбітражу при РНК УРСР (1930-1935).

Під час Великої вітчизняної війни В. М. Корецький працював професором Ташкентського юридичного інституту, а з травня 1944 - завідувач кафедри міжнародного права Харківського юридичного інституту.

Повоєнні роки В. М. Корецького пов'язані з роботою в Києві, в Академії наук України, дійсним членом якої він став з червня 1948 року. Саме в системі Академії наук України повністю відкрилися його здібності дослідника, лектора, вченого-організатора. Він був членом Президії Академії наук УРСР, очолював Раду науково-технічної пропаганди АН УРСР.

З ім'ям В. М. Корецького пов'язано створення в системі АН УРСР сектора держави і права (1949), а з 1969 р - Інституту держави і права, які він беззмінно очолював.

Коло наукових інтересів В. М. Корецького дуже велике. Він досліджує питання загальних принципів права в міжнародному праві, проблеми основних прав і обов'язків держав у міжнародному праві, міжнародно-правової суб'єктності України, суверенітету, морського права, кодифікації і прогресивного розвитку сучасного міжнародного права, визначення поняття агресії, діяльності ООН та її органів, Статуту ООН і Статуту Міжнародного суду та ін.

Підсумком багаторічної роботи вченого в галузі міжнародного приватного права стала велика монографічна робота «Нариси англо-американської доктрини і практики міжнародного приватного права». Деякі роботи В. М. Корецького переведені на іноземні мови. 

Наукову та педагогічну роботу В. М. Корецький поєднує з великою громадською і державною діяльністю. Він брав активну участь і ряді міжнародних конференцій і сесій різних міжнародних організацій. У 1960 році на 15-й сесії Генеральної асамблеї та Ради Безпеки ООН В. М. Корецький був обраний членом Міжнародного суду ООН в Гаазі, а з 1968 по 1970 рік він - віце-президент цього Суду. Володимир Михайлович був почесним членом Індійського товариства міжнародного права (з 1960); член-кореспондентом (з 1965), дійсним (з 1977), а потім почесним (з 1983) членом Інституту міжнародного права (м. Гент, Бельгія); академіком Мексиканської академії міжнародного права (з 1968); член-кореспондентом Аргентинської асоціації міжнародного права (з 1971).

Виявляючи інтерес до міжнародних економічних відносин, Корецький сприяв розробці вивченню проблем міжнародного права. У роботах «Уніформізм в праві» (1927), «Міжнародне радіоправо» (1928) і «Міжнародне господарське право» (1928) він першим серед радянських вчених теоретично обгрунтував необхідність створення міжнародного господарського права, заснованого на співпраці всіх держав. Ця думка багато в чому співзвучна ідеї створення нового міжнародного економічного порядку на принципах рівноправності та взаємної вигоди для всіх учасників міжнародних економічних відносин.

Заслуги В. М. Корецького високо оцінені державою. У 1980 році Володимир Михайлович, єдиний учений-юрист в СРСР, удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці, також нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, має інші урядові нагороди.

В. М. Корецький здобув глибоку повагу колег як видатний вчений і як людина, завжди чуйна і уважна до людей. 25 липня 1984 р. вченого не стало, але пам'ять про нього живе. В. М. Корецькому належить заслуга у створенні в Україні школи міжнародного  приватного та публічного права.

Все життя і діяльність В. М. Корецького пройшли на Україні і були тісно пов'язані з благотворним впливом на нього кращих традицій української та російської культур, які збагачували його і духовно підтримували в складних критичних ситуаціях життя.

У 1990 році, до 100-річчя з дня народження, Інституту держави і права АН України присвоєно ім'я Володимира Корецького.

В. М. Корецький заповідав Інституту свою чудову бібліотеку з міжнародного права, більша частина фонду якої становить зарубіжна література. Ще за життя він створив в Інституті кабінет літератури міжнародного права. Цей книжковий фонд був створений вченим за рахунок власних коштів, отриманих ним під час закордонних відряджень. На жаль, зараз поповнення фонду новими зарубіжними виданнями припинилося через відсутність в Інституті коштів.

Недбайло Петро Омелянович

(12 липня 1907 — 31 жовтня 1974)

Недбайло Петро Омелянович - український правознавець, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент АН УРСР, заслужений діяч науки УРСР.

Народився Петро Омелянович 12 липня 1907 року в селі Ново-Новицьке Чернігівщині (тепер Клинцовський район Брянської області).

У 1930 році закінчив Харківський юридичний інститут. Працював в цьому вузі: аспірант, викладач кафедри теорії держави та права.

З 1940 року — завідуючий кафедри, декан юридичного факультету Львівського університету.

У роки радянсько-німецької війни — заступник начальника відділу Головної прокуратури Радянської армії.

За заслуги перед Батьківщиною в роки війни він нагороджений медалями «За перемогу над Німеччи­ною», «За перемогу над Японією», «За трудову доблесть» і «XX років перемоги у Великій Вітчизняній війні». Демобілізувашись у званні підполковника, Недбайло повертається до наукової та викладацької роботи в Львівський університет. Після повернення з фронту він зосереджує свої наукові ін­тереси на загальнотеоретичних проблемах закону та законності. Упродовж року після завершення плідної праці з оновлення кан­дидатської роботи молодий учений, який пройшов шлях війни, успішно захищає кандидатську дисертацію в Москві в Акаде­мії суспільних наук при ЦК КПРС. Головні ідеї, що містяться в дисертації - закономірність верховенства закону в системі нормативних актів соціалістичної держави, а також підвищення ролі закону як тенденція розвитку радянського законодавства, ясно та чітко висловлені в його наукових статтях.

Недбайло розробляв загальнотеоретичні проблеми, за­ймаєвся глибоким науковим дослідженням норм соціалістично­го права, їх тлумаченням і застосуванням, що не були вивчені на монографічному рівні. Наукові результати цих розробок згодом були справедливо оцінені як вагомий внесок у розвиток теорії держави й права та юридичної науки в цілому. Найбільш іс­тотне значення мають висновки Недбайла про специфіку, структуру та види правових норм, їх місце і роль у системі со­ціальних норм класового суспільства, основні засоби та вимоги правозастосування, про об’єктивну істину в процесі застосуван­ня норм права, способи та види тлумачення тощо.

Важливо також зауважити, що одним із перших у радянській теорії права Недбайло звернув увагу на значення юридичних гарантій правильного застосування правових норм, що поклало початок розвитку досліджень цієї проблематики в радянському законодавстві. Авторські наукові пошуки в 1957 році завершу­ються у формі докторської дисертації «Застосування радянських правових норм». Згодом видаються монографії «Радянські со­ціалістичні правові норми» та «Застосування радян­ських правових норм», які стали ґрунтовним вкладом у формування юридичної науки та нині продовжують позитивно впливати на її подальший розвиток. 

Наукову й викладацьку роботу Петро Недбайло поєднував з активною громадською діяльністю. Працюючи вже в Київському університеті з 1959 року (і до кінця своїх днів) виступав натхнен­ником й організатором двох всесоюзних наукових конференцій, присвячених законності й застосуванню норм права. Він очо­лював секцію науково-технічної ради Міністерства вищої та се­редньої спеціальної освіти УРСР, був ректором Київського місь­кого університету правових знань, відповідальним редактором міжвідомчого наукового збірника «Проблеми правознавства».

Упродовж тривалого часу Недбайло був членом редколегії наукового журналу «Радянське право» (нині відомий як «Право України»), 60-70-ті роки - найбільш плідні в становленні Петра Недбайла як ученого-теоретика. Його важливою науковою заслугою в цей час було теоретичне обґрунтування підвищення ролі права в усьому суспільному житті.

Загалом професор Недбайло - автор більше як 150 наукових праць і різних проблем правознавства. Недбайла запам’ятали в наукових колах як здібного орга­нізатора наукових досліджень, педагога, суспільного діяча. Уче­ний мав широкі погляди й інтереси. Його завжди приваблювала історія держави й права, багато його ідей та підходів змушували фахівців-істориків серйозно замислюватися щодо усталених, традиційних схем і пошуку шляхів їх оптимізації. У полі зору вченого знаходились також проблеми державного права.

Як учений Недбайло вмів дивитися вперед, під­тримував усе нове й прогресивне. Науковець прагнув ро­бити наукові відкриття, втілювати інноваційні ідеї. Зокре­ма, він багато зробив для запровадження та викладання навчального курсу з основ правової кібернетики (що вперше в нашій країні було здійснено в 1968 році в Київському уні­верситеті). Зазначений навчальний курс мав серйозне теоре­тичне та методологічне забезпечення й не був суто прикладним.

Велике значення в науковій творчості відіграв перехід Петра Омеляновича на роботу до Київського університету, де він з осені 1959 року працював завідувачем кафедри теорії та історії держа­ви й права, а потім, до кінця своїх днів - кафедри теорії держави й права. 

Помер відомий правознавець 31 жовтня 1974 року в Києві.